Так склалося, що з бджолами мені довелося познайомитися в найніжнішому віці. Скільки себе пам’ятаю – стільки і їх. І от з самого дитинства мене до них тягло. Попри погрози і застереження старших завжди лізла на пасіку, а інколи й разом з дідом «оглядала» сім’ї (поки не накусають). Коли дорослі запитували, ким я хочу стати, коли виросту, я з москальським акцентом відповідала: «Пчьольніком».

Мабуть, це, як кажуть психологи, вроджена компетентність. Або як охрестила для себе це явище я – «Ген бджільництва». Мабуть, цей ген вимальовується в генетичному коді у вигляді шестикутника-чарунку, але лишень через покоління  Бо ні батьки, ні дядько, ні брати до бджіл ніколи не тягнулися (точніше сказати – вони тупо їх бояться).

Дійсно - моє рішення зайнятися бджільництвом було прийняте, здається, більшою мірою на підсвідомому рівні. Не могла (і зараз не можу) раціонально пояснити, за що я їх люблю, коли хобі переросло в сенс життя…

Але все ж сьогодні я більше хотіла б розповісти не про себе, а саме про тих, хто мене цими генами одарував.

Лінія матері (москальська)

Так уж склалося  Але батьківщиною я ту східну недоімперію ніколи не вважала і кілька років вже туди не їжджу. Але дещо хороше з тих країв до мене все ж таки дійшло – гени прабабусі Насті, яка мешкала десь в глушині Тамбовської області. І тримала пасіку. Невеличку, лише для себе, всього 4 вулики. Мала невеличку саморобну 2-рамочну медогонку і завжди качала чистий липовий мед. Мати згадує, що досі пам’ятає смак і запах того меду. На жаль, особисто я прабабцю не знала, і світлин не збереглося… Та все одно – дякую тобі, бабусю, за генетичний «внесок».

Лінія батька (українська)

Дід займався пасікою половину свого життя. Спочатку обслуговував колгоспну пасіку понад в 100 сімей. Коли колгосп розпався – пасіку розтягли хто куди скільки зміг. Але й діду залишилось чимале придане з пари десятків бджолосімей, немалої кількості порожніх вуликів, кількох медогонок і ще тучки всілякого інвентарю.

Так він продовжив пасічникувати вже господарем у себе на точку. Весь цей час йому допомагала бабуся (навіть після того, як дід колись замість в рійницю струсив роя на неї. Але бджоли виявились чемними і бабцю не покусали).

Коли мені було неповних 14 років, я попросила в нього навчити мене пасічникувати. Він дав мені 5 вуликів, кілька книжок, виділив інвентар і почав потроху навчати.

Зараз в мене вже більше бджіл, ніж в нього. І тепер за порадою переважно ходить він до мене, а не навпаки (чого вартий був лише проведений днями майстер-клас з користування Варомором: - «А то шо за ружжо в тебе?» - «По кліщах стріляти»). Хоча його методи пасічникування мене інколи вражали, вводили в ступор, а то й зовсім обурювали. Як, наприклад, історія про те, як уже під кінець існування колгоспної пасіки він все пустив на «самоплив», тим самим розвів кліща і купу хвороб, знищивши близько трьох десятків сімей…

Але якби там не було – його гени, позитивний досвід і «стартовий капітал» у вигляді 5 бджолосімей лишилися зі мною, дали поштовх чомусь більшому, сильнішому, цікавішому. Дякую тобі, діду, за все. І тобі, бабусю. Сподіваюся, ти з небес мене бачиш. І пишаєшся…