Jump to content
  • entries
    13
  • comments
    132
  • views
    5,949

Бджільництво на Поділлі


Sanich

2,337 views

 Share

«...Ціле літо сотається, невсипущо сюди-туди велика секретниця світу - бджола. Поклав би на ніготь - нема! Ану, заслабнеш темної задушливої ночі! А бджола тобі-ліку Янтарного з вулика до ятристого болю в скрипучих грудях: знімає, мов рукою. А як ота муха чинить мед, не пояснює уже двадцять віків: боїться конкуренції. Таке мізерне, а водить за носа ціле людство!..»
В.Бабляк. Жванчик..

Той еліксир вивчали Аристотель, Піфагор, оспівували в поезії Гомер, Вергілій, широко використовували у своїй практиці світила медицини Гіппократ, Авіценна, про бджільництво писав давній історик Геродот. Наш перший літописець Нестор зазначав, що в X столітті промисел цей процвітав у Київській Русі. «Хутра, віск і мед були найціннішими з того, що взагалі продукували землі Руської держави», писав М.Грушевський.

З давнини і Поділля звалося медоносним краєм за густі ліси-бори, за уквітчані сонячні галявини, за напоєні медом і росами трави, що покривали Подільські Товтри, названі народом Медоборами. Французький дослідник й археолог Блез де Віженер ще в 1573 році писав про Поділля: «...Країна на повнена медом і воском».

З опису м. Брацлава 1552 року: «На мед здесь большое изобилие; самого лучшего белого меда можно достать здесь без труда и издержек на пасеках и в местах, где сами пчелы без всякого досмотра заполняют пустые дупла в деревьях нанесенным медом. На содержание старост взимались доходы: от каждого человека, занимающегося торгом меда, -12 грошей... От воскобойни 10 коп грошей». У місті було 28 чоловік міщан, які володіли величезними пасіками.

Л.Бялковський, описуючи Поділля XVI століття, зазначає, що однією з найголовніших галузей господарства кметя були пасіки, про що свідчать поширені на подільській землі медові данини та бджільні десятини. Як правило, кметь мав багату пасіку. От, наприклад, селянин з Голозубинець оскаржує в 1582 році Таламуса за викрадення з лісу 80 вуликів, З третинники меду, 4 третинники воску. Один із підданих пані Радецької в с. Бронниці мав у 1582 році 300 вуликів, інший - 160. Часом документи виокремлюють пасічний інвентар: сокира, долото, гострий ніж, скобель, рубанок, кліщі, рашпіль і «залізо, яке підрізає бджіл».

Факт із життя Меджибожа: в 1584 році єврей Шмойло Дашкович віз на ярмарок до Бару, крім цінних товарів, 2 бочки меду, камінь воску. Український письменник М.Стельмах у своєму творі «Кров людська - не водиця» (1957) подав таку легенду: переказують старі люди, що біля містечка Меджибожа одного разу бджоли не пустили в лісові села татар: ті, не знаючи доріг, поїхали навмання по роях земляних бджіл і ті дощовою хмарою обрушились на людоловів і їхніх коней.

Пасіки були в лісах усіх без винятку маєтків Вінницького повіту, а прибуток від них становив у XV- першій половині XVIстоліття, одне з головних джерел прибутковості привілейованих землеволодінь. Про заможність міщан-пасічників свідчить опис майна, забраного під час наїзду на містечко Буки 21.08.1602 року у вінницьких міщан, що «сто яли» зі своїми пасіками в околиці цього містечка:

1) у Матяша Шелестенка забрано 500 вуликів з бджолами та медом, меду прісного готового 7 "ручок";

2) у Дениса Шелестенка забрано 200 вуликів з бджолами та медом, меду прісного готового "ручок" 4...;

3) у Федора Шелестенка забрано 100 вуликів з бджолами та медом;

4) у Семена Мосуренка забрано 10 вуликів з бджолами та медом;

5) у Лавріна Білоусенка забрано 50 вуликів з бджолами та медом і меду прісного готового 5 пів бочок.

Із скарги у Вінницький земський суд на старосту М.Брацлава (1775 р.):у жінки і дітей померлого Івана Погребилка забрав, крім усього іншого, 64 пні пасіки і 15 квадрат прісного меду;

у Семена Козія з с. Чукова взяв 30 пнів бджіл; звелів на свій рахунок наймати підводи для транспортування меду у Варшаву; у Михайла Бідюка з с. Грабовець забрав 50 пнів пасіки і 5 гарців прісного меду.

У 1837 році в Подільській губернії було до 200 тисяч вуликів бджіл, які дали близько 150 тисяч пудів меду і воску. З них 2/3 йшло у продаж і 1/3 залишалась для домашніх потреб.

А в 1887 році в губернії нараховувалось 107806 вуликів з бджолами і зібрано було 23548 пудів меду і 4182 пуди воску. Збували мед і віск на місцевих базарах. Для вивозу за межі губернії мед і віск скуплялися на ярмарках у Балті, Ярмолинцях і Меджибожі. Свічкові заводи існували у Купині, Чорному Острові, Летичеві, Зінькові, Меджибожі, Літині, Вінниці, Немирові, Теплику, Чечельнику тощо (за даними В.Гульдмана).

Наведені вище відомості свідчать, що меду на Поділлі було вдосталь завжди. У своєму розвитку подільське бджільництво пройшло такі самі стадії, як і на інших територіях України.

Ще первісна людина навчилася відбирати в диких земляних комах солодкий продукт і нищила таким чином бджіл. Крім того, ворогами бджіл були тварини і холодні зими. Саме це змусило земляних бджіл переселитися у безпечні місця - в дупла дерев. Бджолині дупла були на висоті 4-6 метрів від землі, мали вузькі льотки і, щоб дістати мед, треба було прорубувати отвір. "Видирання" меду велося, як і раніше, хижацьким способом, бо знищувалися бджоли і бортні дерева, повністю забирався мед. Бортями називали бджолині осідла, тобто ті, що знаходились у бору - сосновому лісі, а людей, що займалися цим промислом, - бортниками.

Безсистемне полювання за дикими бджолами при­звело до того, що їх кількість відчутно зменшилася. А мед і віск набували дедалі більшого значення як продукт харчування і торгівлі. Тому борті стали привласнювати. Той, хто перший відстежив бджіл, робив на дереві позначку (знак, клеймо, тавро) і вже ніхто не смів зачіпати борті. Ці знаки закріплювали за тим чи іншим мешканцем бджолине дерево (борть). Бортництво набуло особливого значення: з'явилися люди, які безпосередньо стали займатися бджіль­ництвом ("бортні люди") на узаконених лісових ділянках. Якщо ж появлялися порушники, то таких піддавали покаранню. Про це чітко сказано у пер шому писемному збірнику законів - "Руська правда", в якому охороні бортей присвячено аж сім пара графів - більше, ніж будь-якому іншому промислу.

Про покарання бджолокрадів йшлося і в Литовсь кому статуті: "Артикул XIII. Параграф 2. Кто ж насильно или умышленно... обрубит или подпалит бортовое дерево, или положенные на оном знаки срубит или выжжет и в том бн был изоблачен, тот имеет хозяину дерева заплатить таким образом: за борт без повреждения пчел 3 рубли грошей; за бортовое дерево, в котором прежде были пчелы, но поврежденное без пчел, две копы грошей; за дерево обделанное на борт, где еще не было пчел, копу грошей; а за дерево, назначенное на борт, сколько бы их небыло испорчено, за каждое по полкопыгрошей».

«Артыкул XIV. Параграф 1. Кто бы у кого забрал пчелы с медом, но не испортил дерева, тот должен заплатить за сие две копы грошей. Параграф 2. Кто же при чьем доме или в пчельнике, или в лесу заберет пчел из улья или из дупла в дереве, для них сделанного, или с ульем возьмет, и был бы в том изобличен по повальному обыску или по частному показанню, тот имеет заплатить три рубля грошей... А кто в чьем лесу нарочно порубит улей и заберет мед, тот за сие платит шесть рублей грошей» і т.д.

Згадані історичні документи підтверджують винятково важливу роль, яку відігравав у давнину мед.

Природні дупла мали невеликі розміри й були незручні для постійного користування. Тому бортники намагалися надати гнізду, коли воно було порожнє, зручної для них форми: за допомогою сокири чи долота поглиблювали чи розширювали гніздо. За допомогою сокири та долота видовбували також штучні борті, а щоб краще сідав рій, їх кропили настоями різних трав, обмащували воском або медом.

Бувало так, що дерево підгнивало чи його звалив вітер, але борть залишилася не зіпсованою. Тоді борть обрубували з усіх боків і витягували на дерево тут же в лісі або переправляли ближче до житла. Тобто бджолине гніздо відокремлювалося в спеціальний пристрій - колоду. Так з'явився перший вулик - відсічена від дерева борть, яка пізніше мала назви: пень, колода, дуплянка, довбанка та ін.

В.Скуратівський, дослідник бджільництва, вважає, що назва "вулик" ("олєк") уперше була зафіксована в писемній пам'ятці давнього права "Руська правда". Перечитавши її параграфи про бджільництво, він сміливо твердить, що слово "олєк" означає порожню борть, оскільки за ту, де соти не вирізані, накладався штраф удвічі більший. Слово "олєк" ("олєк") у процесі мовної модифікації десь на початку XIV століття перетворилося на "улєк", "вулик".

З появою самостійних вуликів "бджільництво почало розвиватися по-новому. На величезних площах велась вирубка лісу під так зване підсічне землеробство. Разом із іншими винищувались і бортні дерева. Тому їх власники стали від'єднувати борті і окремі вулики і влаштовувати їх на вирубаних ділянках - пасіках (пасічних, висічених, а звідси й "пасіка", "пасічництво"). Так започатковувалися лісові, а згодом і домашні пасіки, що набу­ли значного розвитку із середини XIV доXVIII століття. Акти другої чверті XVI століття вказують, що того часу в цілому Вінницькому повіті вже не було "Бортних бджіл", а були виключно "бджоли пасічні".

У період одомашнення бджіл на Україні були відомі 4 основні типи вуликів - борті, колоди, дуплянки (пні) та сапеткові. Сапеткові вулики, що були відомі й на Поділлі, - це плетені з очерету, рогози чи соломи вулики різних форм (круглі, продовгуваті, діжоподібні тощо), які всередині вимазані глиною. Мед тих бджіл, що жили в таких вуликах, використовували лише для лікування, він був найкращим. До речі, нині такі вулики почали виготовляти знову, їх охоче купують голландці. Мед з очеретяних вуликів у Європі коштує набагато дорожче, ніж звичайний.

У XIX - на початку XX століття на Поділлі були поширені 2 типи вуликів: виготовлені з дерев'яних дупляних колод, які в народі називали "пнями" або "кадлубами", та плетені з соломи ("солом'яники"). Подоляни рахували пасіки на "пні". Вулики-колоди зустрічалися у 30-х роках XX століття майже всюди на Поділлі поряд з тогочасними типами вуликів.

Хоча вже з'явилось і широко практикувалось чимало вуликів, а бджільництво залишалось варварським. Щоб добути мед, пасічники змушені були попередньо знищувати бджіл. На початку XIX століття народилося, дякуючи П.І.Прокоповичу, раціональне пасічництво. 1814 року він уперше в світовій практиці виготовив рамковий вулик. Це була справжня революція у бджільництві. Рамковий вулик дав можливість перебудувати технологію догляду за бджолами і полегшив вивчення їхнього життя. Із 32 дуплянок П.Прокопович розвинув пасіку до кількох тисяч бджолиних сімей. На базі власної пасіки поблизу Батурина на Чернігівщині він у 1828 році відкрив приватну школу з бджільництва, яка проіснувала 50 років. З неї вийшло 600 досвідчених пасічників. Займався П.Прокопович і дослідницькою роботою, постійно виступав на сторінках багатьох видань. Але його винахід довгий час штучно стримувався і фальсифікувався, а тільки згодом набув масового впровадження. З великою повагою до Прокоповича ставився Т.Г.Шевченко, який писав: "Там, коло Батурина, живе наш великий пасічник Прокопович".

На Поділлі рамкове бджільництво з'явилося тільки в 1860-1870 роках, а в 1917-му становило лише 23 відсотки від загального числа. Рамкові вулики тут виготовлялися з пресованої соломи, яку зшивали дратвою в мати. З таких мат складали вулики, які зверху оббивали дошками, щоб середину вулика охоронити від мишей. Такі вулики були легкими й добре утримували тепло.

У Літинському та Летичівському повітах Подільської губернії для оселі бджолам використовувались вигадані народом вальковані вулики. В них лише рамки та роздільні дошки були дерев'яними, а дно й стіни - з глини. Робились вони на зразок подільської валькованої хати.

Опис цікавої пасіки подав етнограф К.Шероцький. На Поділлі місцевий пасічник розмальовував вулики сценками з сільського життя XIX століття, портретами історичних осіб, картинами з класичного живопису. Сюди залюбки приходили люди, бо пасіка нагадувала своєрідний музей - мальована пасіка. Але якомусь чиновнику це не сподобалось, і народний майстер змушений був затушувати світські картини.

Мистецтво оздоблювати вулики різноманітними фігурами, формами, малюнками побутує й нині. Живе у Слободі Дашковецькій Вінницького району Михайло Олійнич. Усе життя займається бджільництвом. А, вийшовши на пенсію, захопився створенням музею-пасіки, більшість експонатів якого -діючі вулики. Є в нього дуплянки "Козак" і "Гусар", плетений вулик з рогози. І зовсім незвичайні -замок, храм. Є вулик-хата під солом'яним дахом, з неї ніби виходить, спираючись на палицю, бджоляр і йде до колод. "Хата" вміщає 24 рамки.

Відома й оригінальна пасіка в с. Балин Літинського району на Вінниччині. Всі вулики її розписані окремими сюжетами і мальовничими картинами. Тут були змальовані Адам і Єва в раю, дзвонар, що б'є у дзвони, півень з курчатами, славний Максим Залізняк із предовгими вусами, козацький ватажок Гонта верхи на коні тощо.

Згодом традиційне бджільництво почало занепадати. Головним гальмом стало цукроваріння. У Подільській губернії відомий цукровий завод Сабановських на Ольгопільщині, виникнення якого припадає на 1825-1828 роки. У 1840 році у Подільській губернії було збудовано 8 заводів, а в 1847-му їх було вже 25. Було вироблено цукру: 1856-1857 роки - 184800 пудів, 1860 - 1861 роки - 530664 пуди. У багатьох обрядових і господарських технологіях було вигідніше використовувати цукор, а замість воскових почали виготовляти свічки з лою. Поступово бджільництво перетворилося в аматорське заняття. Пасічники-любителі створювали свої спілки, товариства, час від часу збиралися для обміну досвідом. Перше товариство пасічників було створене в Одесі в 1828 році.

У перші роки радянської влади була прийнята постанова про охорону бджільництва. Індивідуальні пасіки були колективізовані, але за ними не вівся відповідний догляд. Хоча Україна мала досить сприятливі умови для розвитку бджільництва.

У роки Великої Вітчизняної війни бджільництву було завдано великої шкоди. У повоєнні роки пасічництво поволі відроджувалось. У кінці 1970 років у Радянському Союзі було близько 10 мільйонів вуликів, а в Україні - понад 2,8 мільйона, переважно у колгоспно-радгоспних господарствах. Багато пасік знаходилось в індивідуальному секторі.

При Міністерстві землеробства України було організовано управління бджільництва і працювала республіканська контора бджільництва. В областях відновили роботу бджолорозплідники, у кожному районі - племінні господарства.

Але всередині 90-х років XX століття у бджільництві України намітився спад, зумовлений економічною кризою. В 1989 році в Україні створений Інститут бджільництва ім П.Прокоповича, який очолює вчений і дослідник подолянин Л.І.Боднарчук. Інститут має Міжрегіональний бджолорозплїдник (центр - м. Хмельницький), що почав працювати в 1997 році; у Вінницькій Області діє лабораторія бджіл з опорним пунктом "Поділля". При Інституті створено Музей бджільництва України, діє Спілка пасічників. В Україні виходять журнали "Пасіка", Український пасічник", ожн раз на 2 роки друкується тематичний збірник "Бджільництво". Хмель­ницький видає свій журнал 'Пасічник". Україна входить до "Союзу бджолярських організацій Східної і Центральної Європи - Апіславія".

І Існує ще Міжнародна федерація пасічницьких об'єднань або "Апімондія" (апіс - бджола, монд - світ), го ловними завданнями якої є: прияти науковому й економічному розвитку бджільї нцтва, братській взаємо дії пасічників усіх країн (створена у 1949 році). Але Україна довго не була її членом, хоча за кількістю бджолосімей входить у першу четвірку країн світу. Лише у 2004 році спілка пасічників України увійшла в "Апімондію" і вже у вересні 2007 року брала участь у ХХХХ Міжнародному конгресі бджільництва у м. Мельбурн (Австралія). Експонати нашого стенду про бджільництво визнані най кращими. 8 разів викликали Україну для вручення дипломів і медалей, з яких 4 - золоті. У 1997 році в Україні започатковано професійне свято бджолярів - День пасічника, яке відзначається щороку 19 серпня, на Спаса.

Розповідаючи про бджільництво на Поділлі, не можна не згадати імені Павла Кукурузи (народився 1896 року в м. Нова Ушиця Подільської губернії). Дитинство його пройшло на великій пасіці батька, а потім і літні канікули. В 1917 році закінчив середню школу і вступив до Кам янець-Подільського університету. Світова війна не дала змоги втілити йому свої мрії в життя. Під час більшовицької навали П.Кукуруза покинув рідне Поділля й опинився в далекій Варшаві. Але туга за батьківщиною повернула його на Закарпаття. Тут побачив красу Карпатського краю, багату медодайну рослинність і одночасно низький рівень бджільництва думка допомогти бджільництву. У 1923 році він засновує вперше в краї часопис "Підкарпатське пчолярство» і видає його. Часопис давав пасічникам корисні поради, інформував про новини в бджільництві. П Кукурудза зі студентами- агрономами заснували товариство «Рой», а при ньому пасіку, яка згодом виросла до 100 сімей і стала показовою. На пасіці діяли практичні курси бджільництва , які за 1925-1926 роки відвідали 800 слухачів. З 1922 по 1933 роки П.Кукурудза видавав журнал для молоді «Пчолка». Написав книги «Пчолярство в Чехословаччині» (1923), «Короткий підручник пчолярства»(1925), а також видав «Атлас рослин» з назвами на 4-х мовах: українській, латинській, чеській, угорській.

П.Кукуруза керував бібліотекою"Просвіта" в Ужгороді, Редагував календарі та альманахи "Просвіти".У 1949 році переїхав до США, де й помер у 1978 році.

Бджоли завжди були; друзями і помічниками мед та інші продукти необхідні для нашого здоров'я, а й запилювали сади, городи, луки і саме завдяки цьому були більшими врожаї.

Пасіка - це мед, віск, •: маточне молочко, прополи бджолина трута, які благотворно впливають на здоров'я, працездатність, довголіття людей. Лише мед, запечатаний бджолами, по-справжньому якісні ;. Смак цього еліксиру життя залежить від того з яких рослин беруть бджоли нектар. Серед світлих сортів відомий мед з білої акації, малиновий, липовий, соняшниковий, з кульбаби. Серед темних сортів особливо цінний гречаний мед. Є ще мед поліфлорний - з нектару різних медоносів.

Віск є другим за цінністю продуктом, який виробляють бджоли. Людина завжди цінувала його, застосовувала у ремісниці , медицині, мистецтві, літургії.

Виробництво і продаж воску відіграли значну роль в економічному, зокрема., фінансовому житті багатьох міст. А на кінці ХІV століття воскобійництво як вид промислу було широкого розповсюдження. Так, Західна Україна торгувала медом та воском із Західною Європою. Львів, де була громадська воскобійня, став головним осередком торгівлі. Як писав М.Грушевський: "Віск, що йшов з Галичини і Поділля, чи в натуральному вигляді, чи вже стоплений у так звані "капси" (великі штуки), не міг іти далі, не перейшовши через цю міську воскобійню. На знак, що перейшов контроль, він діставав у ній відтиск міської печатки, й вона служила гарантією його чистоти".

Топниця і воскобійниця були невід'ємними атрибутами будь-якого привілейованого міста, а управителі воскових комор ретельно стежили за торгівлею, збираючи вигідне воскове мито. Так, у 1593 році Меджибіж отримав у своє розпорядження воскобійню. За свідченням акцизних управлянь, у 1869 році на кожну з трьох губерній (Київську, Подільську та Волинську) припадало по 1 воскобійні і по 21 свічковому заводу. Ціни на всіх були високими. Мед і віск продавали і на місцевих ринках. Пуд вибіленого воску коштував у 50-60-х роках XIX століття 15-16 карбованців сріблом.

Окрім промислового застосування, віск широко використовувався у побуті (похорон, весілля, хрестини, ворожіння і вощіння ниток; виготовлення дитячих іграшок, писанок; обмазування пня при щепленні дерев; замазування посуду і човнів; у народ ній медицині).

Про багатство і щедрість господаря судили з того, скільки свічок горіло вдома, скільки свічок і якого розміру запалювала людина при відвідуванні церкви. А коли хто мав свічковий заводик, то це був показник великого добробуту.

Бджола вважається царицею комах. Зразковий порядок при створенні сотів, догляд за гніздом, складна ієрархія в сім'ї з суворим розподілом обов'язків викликали здивування і заздрості людини, яка не здатна так чітко організовувати свою працю і побут. Подоляни дуже шанували бджіл, називали їх Божими мушками , знали чимало обрядодійств, вірувань, легенд, пов'язаних із бджолами. П.Медведик зібрав і впорядкував збірку "Євшан-зілля". Легенди та перекази Поділля" (1922 р.). Одна з легенд розповідає, де взялася бджілка.

Колись дуже давно в одній далекій країні жила жінка. Мала вона три дочки. Пройшли роки, підросли її дівчата, повиходили заміж, кожна мала своє господарство. Занедужала стара мати. Послала свою вивірку до старшої дочки, щоб та прийшла. Вивірка застала її за роботою: ткала полотно і не погодилася прийти, бо не мала часу. Розсердилася вивірка і зробила її павуком.

- Ось тобі кара: тчи все життя!

Пішла вивірка до другої дочки. І та була зайнята роботою: мила посуд і не пішла до матері.

- Ти будеш черепахою, - вирішила вивірка. Пішла вона до третьої дочки, яка також була за

роботою. Але як почула, що мати хвора, то швидко все залишила і побігла до рідної домівки. Прожила ця дочка довгі роки щасливо, а в глибокій старості стала золотою бджілкою. Літає вона над медоносними полями, над далекими лісами, скрізь у праці, але завжди повертає до рідного порога - до матки своєї у вулику. „

Кажуть, що бджола просила у Бога дозволу брати для себе споживок з квіток. А- Бог віддав у її розпорядження всі квіти: "Літай по світу і з усіх річок, з усіх берегів збирай офіру Богу, і людям принось, і для себе-припасай".

За народними віруваннями, коли розпинали Ісуса Христа і замовили цигану-ковалю зробити для цього п'ять цвяхів, щоб забити їх у руки, ноги й серце Спасителя, то цигаи, приготувавши замовлення, приніс цвяхи на Голгофу і забив тільки чотири - в руки і в ноги, а п'ятий цвях сховав у свої кучері. Так він зробив для того, щоб Ісус Христос воскрес, у що циган вірив. Розбійники помітили обман цигана і вчинили йому допит, але циган клявся, що забив і п'ятий цвях. У цей час на груди Спасителя сіла бджола. Циган вказав на неї і мовив: Ось той цвях, якого я забив, а ви не вірите мені!". Через те Господь заборонив убивати бджіл, а циганам дозволив брехати, бо циган своєю брехнею захистив Ісуса Христа.

Якщо кому ведуться бджоли, кажуть у народі, то це знак особливої ласки Божої до людини, а бджолиний рій, щозалетить на чуже подвір'я,

віщує щастя господареві.

Пасічницький рік розпочинався на теплого Олекси (30.03) - господарі виносили вулики. Це тепер зимують бджоли на пасіці, а колись були спеціальні приміщення для зимівлі бджіл, схожі на напівземлянку. Такі сховки були дуже потрібні, бо вулики робили з соломи чи рогози. Виносилися чи вносилися восени вулики з використанням різних молитов і заклинань, які існували по всій території України. Відомим було "Сказання про бджіл", що зібрав і уклав ієрей Данило Гирман (колись усі церковні служителі тримали пасіки, бо бджоли -Боже створіння). "Сказання" радить таку молитву перед тим, як бджоли починають перший виліт: «Нумо ви, бджоли, готуйтесь, бо прийшла пора. Йдіть і не лінуйтеся, приносьте густі меди і рівні воски , і часі рої Господу Богу на офіру (пожертву), а мені , господареві, на прожиток!»

Пасічники шанували свято Зосима (30.04), якого вважали захисником бджіл, на пасіці вивішували його ікону , біля якої читали молитви, влаштовували різноманітні обряди.

У кожній подільській сім 'ї, де були в господарстві бджоли, дотримувались звичаю "ловити рої" на Святвечір перед Різдвом. Голова родини першим з''їдав три ложки куті, а четверту підкидав до стелі, і ті зерна, що падали вниз, знову ловив у ложку - скільки спіймає зерен, то стільки спіймає роїв у році. Зауважували ще, коли багато куті прилипне до стелі, то рік буде урожайним на мед.

Давня традиція вимагала, щоб на святвечірньому столі обов'язково був мед, бо за народними уявленнями, він сприяв успішному веденню господарства, приносив багатство і здоров'я родині.

А на Водохреща при окроплені свяченою водою бджільника господар промовляв: "Бджілки, ви мухи Божі, кроплю вас, хрещу вас на рої, на віск, на мед!". А жінка закінчувала: "Щоб в обійсті сідали, мед збирали й добре зимували!" (Ушицький повіт).

Мед був звичайним частуванням і на весіллях. А на поминки, крім колива з медом, у кінці всього подавали глечик з медовою ситою, з якого пили всі, починаючи зі священика, за упокій душі померлого. Обряд цей у всі часи виражав ідею безсмертя і життя вічного ("Подольские епархиальнне ведомости», 1878 р.).

Напередодні Спаса (19 серпня) годилося пригостити медом сусідів, приятелів, вдів, сиріт, немічних людей. А на Спаса несли до церкви святити дари природи: яблука, груші, мед, бджолині стільники. Повернувшись додому, господар зі свічкою обхо­див пасіку і запрошував родину до обіднього столу.

Традиційно на Поділлі, як і всюди в Україні, кожен населений пункт мав своє іменне престольне свято. Воно припадало на день освячення церкви, храму, тому називалося храмовим. Тоді з'їжджалися священики з сусідніх приходів, вчиняли пишну відправу, на яку збиралися люди з інших сіл. Після служби односельці запрошували присутніх на колективний святковий обід біля церкви. На такі свята колись обов'язково розпродували питний мед, гроші від цього йшли на громадські потреби.

Оскільки сучасникам майже нічого не відомо про традиційне медоваріння в Україні-Русі, то варто звернутися до історії. Початки виготовлення питного меду сягають сивої давнини. Історик М.Грушевський писав: "Мед, як солодке пиття, що п'янить чоловіка, сягає ще праіндоєвропейських часів і у слов'ян із розвитком бджільництва уживався широко. ... мед загально улюблений від простого чоловіка до князя...".

Широко вживалися медові напої у Київській Русі, існувала навіть така професія - медовар. У Києві 1018 року було 8 торжищ, де постійно продавали знамениту руську "медовуху". Історик М.Костомаров відзначав, що всі мандрівники, які побували на Русі, "одноголосно визнавали достоїнство нашого меду і розславили його в далеких країнах".

І за часів польсько-литовського панування було поширене медоваріння. Серед професійних об'єднань (кравецьких, ткацьких, гончарних, шевських, пивоварних і т.п.) зустрічалися і медоварницькі, які не тільки виготовляли й реалізовували меди-напої, а й берегли традиції і професійні секрети медоваріння.

У першій половині 1863 року в Російській імперії працювало 150 медоварних заводів, переважна більшість яких знаходилась в Україні. А в 1893 році їх було вже 199, 166 з яких - на Україні.


То що ж таке питний мед? Ось один із старовинних рецептів приготування такого меду (за етнографічними даними В.Скуратівського): до однієї мірки чистого меду додавали 8 рівних їй частин свіжої джерельної води. Розведену рідину, що звалася ситою, підігрівали, помішуючи, на помірному вогні доти, поки не з'явиться піна. Шумовиння знімали дерев'яною ложкою. Якщо напій використовували для швидкого вжитку, то варіння на цьому закінчували; коли ж медовий напій призначався для довшого зберігання, його варили до загустіння, остуджували до теплого, переливали в дерев'яні бочки, додаючи дріжджів. Коли процес бродіння закінчувався, посудину наглухо закорковували і переносили для зберігання в льох.

Щоб напій був вишуканий, його обов'язковими компонентами мали бути різноманітні настої з лікарських рослин чи ягід. Кожен медовар тримав у таємниці свою рецептуру, передаючи її в спадщини.

Питний мед не належав до міцних напоїв. Проте "упивалися на мед" пізніше, коли деякі медовари стали фальшувати цей благородний напій, додаючи багато дріжджів чи спирт. Такий напій називали мед-пиво, мед вино.

Кому з нас не доводилося чути і вживати надзвичайно точні й поетичні прислів'я, приказки, порівняння, фразеологізми зі словом "мед"?! Якщо хочуть підтвердити добрі намагання, то кажуть, що "Медом води не зіпсуєш" чи "З медом і долото проковтнеш"; коли ж говорять про щось неприємне і тяжке, то кажуть, що "Не з медом було"; коли про щось дуже приємне, то "Як медом по губах". "Вашими устами та мед пити" - було б дуже добре, якби сталось так, як ви говорите. "Передати куті меду" - переборщити, вийти за межі допустимого. А перший місяць шлюбного життя називають "медовим місяцем"; улесливі слова - "медові речі".

Бджола є на багатьох гербах міст, викарбувана на монетах, медалях, красується на листівках, поштових марках і цінних паперах усіх континентів. Вона є емблемою на всіх конгресах, симпозіумах, зібраннях на її честь. Бджолина сім'я - це ідеальне суспільство, - казав один старий пасічник.

Якби ти, людино, була як бджола, то край наш прекрасним медоносом став би, а Україна - могутньою державою з прекрасним і багатим життям її народу.

Галина Медведчук.

Провідний науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника "Межибіж".

Джерело: http://garbuz.org.ua/statti/remesla/bdzholyarstvo-na-podilli.html 

  • Like 9
 Share

1 Comment


Recommended Comments

Звірніть увагу на правові норми, які охороняють приватну власність - бортні дерева. Як все строго. Знайшов дерево, поставив знак і все, твоя борть під захистом "Руської правди" і Литовських статутів. А хто порушить, знайдуть і відрубають руки :umora:. І не було тоді поліції, зв'язку, сторожів, огорож, і ліси безкраї, і поля. А зараз хоч знаки вуду малюй, знайдеться якийсь хоббіт, який знімить рійницю раніше власника.

Втратили ми цю традицію і повагу до чужого, на жаль. 

  • Like 3
Link to comment
Guest
Add a comment...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

×
×
  • Create New...